сьорбаючи ранок кавою і димом, розтікаюсь вязко згадуючи де я, споглядаю рухи чужого свого тіла, напинаю груди й віддаюся тлінню, спадаючи назовні, проростаю, доти, доки зрозумілий надщербленій спільноті, але,- не в цім притулку, де мене більш ніж досить, де аватара смутку свій не обтрусить попіл